Мова кожного народу – невичерпна, універсальна книга його буття, його неповторності у цьому безмежному світі. Це незнищенна пам’ять багатьох віків і поколінь, генетичний код окремої нації, згусток її мудрості і джерело натхнення і краси. Це розуміли прадавні мислителі, обдаровані митці, державні діячі. Особливо актуальне це свято саме для нашої української мови. Царські "Валуєвський циркуляр" 1863 року, "Емський указ" 1876-го, постанови комуністичної влади про закриття українських шкіл, осередків "Просвіти", тотальної русифікації шкіл в Україні, примусова депортація українців на Кубань, Курщину, Далекий Схід - усе це нищило самобутність української мови, змушуючи природних носіїв мови поступово забувати її. Але у сучасному світі, в умовах гібридної війни, яка точилась вісім років і вже рік гримить на сході та півдні України відкритим російським вторгненням, не варто нехтувати власною мовою. "Рідна мова дається народові Богом, чужа - людьми, її приносять на вістрі ворожих списів", - зазначав письменник Василь Захарченко. "Скільки української мовної території, стільки й української державності...", - влучно додає український дисидент Іван Заєць.